стоит начать с того, что я почти 12 лет работаю педагогом. у меня нет педагогического образования, но так сложилось, что за это время мне довелось узнать на личном опыте намного больше, чем тем, кто доработал до самой пенсии. в моей практике были ученики совершенно разных возрастов. я работала со школьниками 6-7 лет и с детьми, которые разменяли четверть века (да, в таком возрасте тоже можно быть ребенком!). дети-сироты, закодированные от алкогольной зависимости 20-тилетние ребята, полностью счастливые и совсем несчастные и никому не нужные - все были маленькими. за время своей работы я поняла, что плохих детей нет - есть несостоятельные родители. а все несчастные и социально и морально неполноценные взрослые - это те самые дети несостоятельных, незрелых и инфантильных родителей.
скоро мне предстоит воспитывать долгожданную дочь. за восемь лет ожидания ребенка я многое переосмыслила, и хочу записать то, к чему можно будет обратиться, когда я сама буду учиться быть родителем.
пишу этот дневник в общедоступном виде, т к надеюсь, что эта писанина может пригодиться не только мне.
для начала, самое главное, о чем я хочу помнить, когда стану матерью - это то, что я тоже была ребенком! и я хочу вспоминать об этом каждый раз, когда мне будет казаться, что детское мнение и детские переживания не стоят внимания.
О чем я хочу не забыть, когда стану мамой
Последние несколько дней вспоминаю девочку, которая жила в моем подъезде лет 20 назад. Они с мамой и бабушкой жили недолго: переехали к нам и прожили, может, пару лет или чуть больше. Мама с бабушкой были странными, чрезмерно консервативные. Помню, что ее часто лупили, и она вообще очень плаксивая была. И лицо у нее было какое-то некрасивое, но мне тепкрь кажется, что просто несчастливое. Маме было около 35, но одевалась она как бабушка, и все ее узнавали издалека по очень мохнатым ногам в сочетании с босоножками на белых шнурочках. Девочка была добродушная, но совершенно непохожая на других детей, не социализированная. Из-за этого не могла найти друзей. А ещё ее стригли очень уродливо: коротко и с кривой челкой. Ее во дворе дразнили Таня-редиска. Никто не хотел с ней общаться. Она всегда за спинами у ребят стояла, а они ее прогоняли. Мне тогда было лет 12-14. Я уже не гуляла с ребятами помладше во дворе, но мне эту Таню-редиску было очень жалко. А ещё у Тани совершенно не было игрушек. Не знаю, в чем причина была: экономили на ней, считая, что нет в этом необходимости, или просто действительно денег не было в семье. Я собрала огромный пакет оставшихся у меня игрушек и отдала Тане. Игрушки были вполне приличные: не шик, но хоть что-то... А потом мне соседи рассказали, что мама Тани выбросила игрушки, весь пакет выбросила... Таня плакала очень, а она на глазах у Тани выбросила все игрушки... или даже заставила Таню, чтоб она сама отнесла эти игрушки на мусор - не помню точно. Сейчас вспоминаю, и мне очень хочется обнять, забрать эту маленькую девочку с уродливой стрижкой и в ужасном старомодном платье. И хочется пообещать, что всё у нее будет хорошо, хотя я в этом вовсе не уверена, но главное, чтоб она в это верила, и вопреки этой жестокости, выросла счастливой.
добавлено спустя 15 минут
Вспомнила, что стало с этими игрушками: мама их все отдала в детский сад, в который ходила Таня. Волокла весь пакет под Танины слезы, и ни одной куклы дома не оставили...
Это надо записать.
- Енотик расстроился
- Почему Енотик расстроился?
- Потому что у него нет мамы с папой.
- А куда делись его мама с папой?
- Закончились
Самый прекрасный диалог в моей жизни, который мы повторяем каждый день, и, я надеюсь, что он сохраниться между нами навсегда:
- Я тебя люблю
- И я тебя люблю, мамочка
- Больше всех тебя люблю, доченька
- И я люблю тебя больше всех
- Люблю тебя больше всех, что бы ни случилось
- Что бы ни случилось, мамочка
Настоящее счастье, ни с чем не сравнимое счастье
С днём матери!
отредактированно меньше минуты назад
Недавно одна мама, которая давно живет со своим ребенком за границей, написала о том, как шокирована была тем, что ее первоклашка принесла из школы. Схема из кругов общения - очень наглядная, простая, доступная каждому ребенку визуализация такой сложной темы. Вот что написала мама в своем блоге:
"Начну с того, что почти все, о чем пишут женщины под этим хештегом, попало и в мою копилку. Вчера впервые я проговорила какие-то случаи с мужем. Впервые! И самое ужасное - да, я никогда не рассказывала ни маме, ни друзьям об этом.
И когда дочка в первом классе, после занятий, посвященных личному пространству (азы sexual education) принесла домой такую схему с краткой инструкцией для родителей - это стало откровением для меня. А мне вот-вот будет 40 лет.
Откровение было в том, что с детьми можно говорить понятно, доступно, и объяснять им чуть ли не с 3 лет о важном значении своего личного пространства. Ничем подобным наша система образования не занимается, а потому и мы не знаем толком как разговаривать на эту тему с маленькими детьми, и даже как вести себя.
Такая визуальная инструкция рассчитана на детей 5-10 лет. Называется она circles of relationships - круги общения, круги отношений, и может помочь предотвратить сексуальное домогательство, физическое, психологическое насилие просто потому, что ребенок поймет, что происходит что-то неправильное.
1.Фиолетовый=я, мое личное пространство.
Итак, фиолетовый - первый и самый главный круг. Это мы сами. Наше тело принадлежит только нам, и только мы сами можем решать кто может к нам находиться близко, притрагиваться. И никто не должен делать это без разрешения. Если кто-либо, из _любого_ другого окружения, причиняет нам дискомфорт (неважно, дедушка усадил на колени или мамина подруга требует “поцеловать тетю в щечку), мы не должны стесняться сказать об этом и сказать “нет”, “стоп”.
2. Синий=семья.
Это круг нашей семьи и тех, кого мы любим. Уважение, доверие и любовь - вот по этим признакам мы определяем, кто относится к этому кругу, кто наиболее близок нам. Но нужно помнить, что даже с теми, кого мы любим, мы не должны пренебрегать своим личным пространством, но также и сами должны уважать пространство наших близких.
3. Зеленый круг=друзья.
Это “far away hug” окружение. Круг наших друзей и тех с кем нам нравится общаться. Дружба очень важна и включает в себя многие вещи. Например, совместные игры, разговоры, веселье, и иногда дружеские объятья. Дружба всегда основывается на доверии, уважении. И такие проявления как объятия должны быть основаны на обоюдном согласии. Важно понимать, что не все дети в классе могут вести себя как твои друзья. И родителям следует проговорить с детьми, по каким критериям мы определяем друзей и, в свою очередь, как мы сами должны себя с ними вести.
4. Желтый круг=знакомые.
Круг знакомых (wave circle, то есть те, кому мы машем рукой при встрече, с кем знакомы поверхностно и не слишком близки). Это могут быть дети в школьном автобусе, во дворе, спортивной команде, это могут быть друзья родителей. Обсудите с ребенком социальные нормы, разные типы знакомых и также правила безопасности. Разницу между близкими и просто знакомыми людьми. Дистанция в отношениях, которую и они и мы должны уважать.
5. Оранжевый круг=люди, от которых мы ждем профессиональной помощи.
Эти люди могут помочь нам, когда нам это необходимо, но они не наши друзья. Это учителя, воспитатели, полицейские, пожарные, медсестры и доктора. Обсудите с ребенком в каких ситуациях у кого искать помощи. Необходимо подчеркнуть, что у этих людей есть опознавательные знаки, униформа, удостоверение, и что они помогают в случае опасности.
6. Красный круг=незнакомцы.
Мы не знаем этих людей (даже если они говорят, что знают нас, это не важно). Не все чужие люди плохие, но поскольку мы незнакомы, то не знаем, плохой человек перед нами или хороший. Мы не доверяем незнакомцам. Мы не разговариВаем с ними, не рассказываем ничего о себе или близких. Не отвечаем на вопросы. Никогда, никогда не идем с ними никуда и не садимся в машину. Мы не берем конфеты, не идем “искать собачку” и не помогаем найти улицу, потому что взрослые никогда не должны просить помощи у тех, кто младше и слабее их.
Это вкратце. С детьми раскрашивают эти круги, проговаривают разные ситуации, дают угадать, как правильно поступить в каждом из случаев. И сто раз говорят - если тебе некомфортно, ты должен сказать СТОП, НЕТ. Если кто-то ведет себя неправильно, по твоему мнению, ты должен рассказать другим взрослым - родителям, учителям. Никто не может прикасаться к тебе без твоего согласия. (Ты тоже не имеешь права вторгаться в чужое личное пространство без разрешения). И если тебя не поняли с первого раза, ты должен повторять и повторять, пока тебя не услышат, пока тебя не поймут и не помогут. Ты не должен искать решение сам, ты не должен скрывать, ты не должен стыдиться. Не бойся говорить. Не бойся спрашивать".
P.S. Публикация скопирована из родительской группы whatsapp, к сожалению автор не был указан.
отредактированно спустя 5 минут
Сегодня 4 года со дня пункции и оплодотворения наших эмбрионов. Получается, что нашей Анечка - 4 года))))). Ей об этом не сказали, т к расстроится, что нет подарков и торта. А вчера была годовщина свадьбы - 11 лет.
Love you to the moon and back ♥️
Все, у нас есть свое жилье в Одессе!)))) Не знаю, что и сказать: безмерно рады - не подходит. Мы взяли льготную государственную ипотеку для переселенцев. 3% годовых - считай даром. Уже и не надеялись, но и такое бывает.
Непередаваемое чувство - у меня снова есть своя квартира)))))
Этим летом я была в Луганске. Аня была в Луганске. В последний вечер Я рыдала, не понимая, почему я должна уезжать от своей семьи, с земли, которая принадлежит мне по праву рождения.
Только глядя на дочь, я понимаю, почему я не могла там остаться. Все, что делается мной, все, что происходит в моей жизнью теперь не принадлежит на 100% мне, и мои решения - это решения на нас троих, словно я муж и дочь - один организм.
Я помню то, чего я не хочу помнить.
Они украли человека на наших глазах. Они просто остановили машину и засунули в нее проходящего мимо парня. Увезли. Просто так, среди белого дня в центре города.
Всю жизнь я буду помнить, что в граде ровно 40 залпов. Они привозили грады за мой дом, выпускали ровно 40 залпов и уезжали. Они ставили их за мой дом, где были люди и дети. Они стреляли, прикрываясь нашими спинами. Они угрожали нам пьяные на блок-посту. Они махали своими автоматами и говорили, что высадят наших мужчин. Они не разрешили отъехать нам от блок-посту, который находился под обстрелами, пока не приедут их жены и дети и не погрузятся в наш автобус. Они говорили, что мы едем на верную смерть и что нацисты будут распинать нас, как только мы пересечем линию разграничения. В автобусе были дети. Через 15-20 минут после того, как нас отпустили, блок-пост разнесли массивным ударом.
Вот почему я не смогу остаться там. Вот почему моя дочь никогда не останется там.
И да, меня распяли, как только я переступила границу. Я даже не поняла в тот момент, что меня распяли, но вовсе не нацисты. Меня прибили гвоздями и забрали у меня возможность быть со своей семьёй, чувствовать себя участником этой жизни, чувствовать контроль над тем, что происходит.
Сейчас остались только раны, но ощущение, что меня собираются распять повторно, и по незаживающих ранам это будет ещё больнее.
Какой фарс и безумство. И именно в тот момент, когда я поверила, что я смогла восстановить свою жизнь, и дальше будет только лучше.
В первый год войны, в первый год вне дома я ходила в ботинках, которые были мне малы, и проведя 12 часов с поджатыми пальцами, самым большим счастьем было снять их вечером. Несомненным плюсом было то, что последние полчаса по дороге домой я думала не о том, что мне нечего есть, нечем кормить животных, не за что ехать на работу, а о том, что я скоро сниму эти чёртовы ботинки.
И жизнь, словно не моя, словно это все - временно. Мы вернёмся. Снова пойдем в кафе возле дома вместе с друзьями, и будем ездить в низеньких газелях на работу, вместо этих неродных жёлтых "Богданов".
Сейчас мне страшно, и я не пойму, меньше ли я боюсь, т к ничего ещё не случилось, или больше я боюсь, т к я знаю, что может случиться. Я знаю, что сама я бы приняла решение и сделала бы выбор в пользу только себя. Я знаю, что вдвоем мы бы приняли решение и сделали бы выбор в пользу нас. Но наш организм состоит из троих, и я не знаю, какое решение будет правильным.
Ещё у нас есть старая и больная онкологией собака, кото, которому 15 лет, и кот помоложе - девятилетний малыш среди наших пенсионеров. Черепах можно засунуть в коробку и провозить без документов. Я не бросила из в Луганске, а теперь уж точно не смогу оставить. Они - тоже часть нашего организма, и выходит, что нас трое, и пять хвостов.
Я помню, как в первые годы гуляла по центру и не заходила в кафе, не покупала уличный кофе и еду, не одевалась нигде, кроме секондов, и я не хочу, чтобы так было и у нее. Пусть недолго, но она это может запомнить.
Я помню нашу съёмную комнату на 20 квадратных метров, в которой было так сыро, что плесень росла на пластиковых окнах и на дверях. Я помню, как в автобусе у меня украли последние 60 гривен, и я плакала дома из-за того, что не знала, как завтра поеду на работу. Я помню, что мы не уехали домой зимой 2014-2015, потому что у нас не было денег на обратную дорогу. Хорошо, что их не было, иначе бы застряли.
Мы уехали с одним чемоданом. Как оказалось, нет ничего ценнее того, что может идти своими ногами, а остальное - просто барахло.
Мне кажется, у меня не хватит моральных сил начинать снова с начала. Нет, знаю, что хватит, если снова придется, но я в ужасе и истерии. Я знаю, что один из нас троих - тоже.
Все буде Україна!
отредактированно спустя 2 минуты
Знаєш, діду, як болить?
Я не плачу, бо не можу.
Знаєш, діду, як болить:
Ти тут був - у пеклі, схоже.
Вибач, більше не вдягну
Стрічку я на вишиванку.
Вибач, нас за цю війну -
Нас також убили зранку.
Вибач, що твоє ім'я
Прапори несе кроваві.
Вибач, що тепер і ти
Хоч не тут, а в цей виставі.
І, на щастя, спокій - твій,
Очі вже давно закриті.
Ти не їхній, не про них -
Мій герой у цьому світі.
Вибач, діду, це не сон...
Ми, напевно, божевільні.
Вибач, що не зберегли,
Що були, на жаль, не пильні.
Буде, діду, ще весна,
Травень буде ще бузковим.
Вибач, діду, що війна.
Вибач нас. Ніколи знову.
Пишуть так: 9 травня останні ветерани Другої світової війни, що залишились живі, зможуть на свої очі побачити справжній парад фашистів на Красной площі.
Мій дід помер 17 років тому, і до останнього його Дня перемоги кожен рік ранок 9 травня був для нього і лише для нього. Ніяких розповідей про війну - це був мій дід. За майже 19 моїх років дід нічого не розповів мені про війну, тому що дід знав: ніколи знову.
Дід не пишався своїми орденами, не любив їх вдягати. Для останніх фото із дідом на його останнє 9 травня ми вмовляли його одягнути піджак з орденами вдома для сімейного фото. Так і є лише два фото з орденами: на моє п'ятиріччя, коли я іще маленька попросила його "надіти награди", а він не зміг відмовити; і на останнє 9 травня, коли ми змогли вмовити діда одягнути піджак, щоб мій герой сфотографувався зі мною. Він був старий, вже немічний, із нещасними очима, але він був моїм героєм.
А весну 1945 23-річний юнак Вова зустрів травень інвалідом: без нирки, з перебитим хребтом, контужений, втративши молодшого брата, який поліг у тій самій війні за 60 кілометрів від Берліна. І це боліло в нього і в останнє 9 травня - у цього немічного старого чоловіка, Володимира Трохимовича, із сумними очами.
І він казав мені змалку: "щоб ти була щасливою, щоб не було війни". Ніколи знов. І ніяких вам "можем повторіть".
Дід помер, але 9 травня залишилось, і знов воно було лише для нього: його улюблений портвейн "777" і георгіївська стрічка на могильці кожен рік.
А потім його зганьбили: його свято зганьбили, хлопця Вову зганьбили, чоловіка Володимира зганьбили, діда Володимира Трохимовича зганьбили. Для мене це стало зрозуміло, на жаль, лише 2014, але сталося це значно раніше. Вже 8 років немає портвейну, немає ніяких ненависних, залитих брудом і кров'ю смугастих стрічок, а є лише пам'ять про діда і жаль, що його зганьбили.
Ніколи знову - ось чого хотів мій дід. Мій дід не хотів, щоб його портрет носили на палках, щоб дітей вдягали в маскараді костюми, щоб, прикриваючись його ім'ям та його подвигом, йшли вбивати його нащадків, його онуків. Вже 8 років я рада тому, що діда немає.
Вибач нас, діду. Так само люблю тебе безмежно. Так само ти - мій герой. Дякую тобі за те, що навчив: ніколи знову.
Коли ти в кімнаті навпроти, чи буду я проти?
Нехай не летить, проте б'ється серце.
І що було всі вісім років, поки
Ми були не разом? С часом
Повернемось в цегляні руїни, в країну,
Де кожную мить моє серце гине.
І дзвінко так б'ються вікна. Прикро.
І сильні довколо люди. Всюди
Колючі спини їжакові і мини
Довколо води. Куди не поглянь - кораблі.
(Їх не бачили б очі) На дно - для кожного буде дорога. Точно.
Для кожного буде пеклом земля
Моя і твоя. Ми, напевно, не бачимо
Снів. І скільки ще буде їх, брудних.
Антрацитовий сніг закриє той сморід.
Поряд з могилами
Гігантські стрічки розвернули, знесилили
Назвати по імені смерть. Заберіть
Мою чверть - не ваша.
Хай буде вам страшно,
Бо шафа, здається, сильніша за голод і холод, а є ще багато цвяхів,
Щоб роздати для всіх,
Хто прийшов за труною строєм,
І добре, що вас тут багато:
(Пешається мати)
Всі поруч, і всі - твої друзі, синочок.
А ті, хто повернеться - люті із лютого...
Не бачили б очі...
Вперед за званням вбийці кращого.
Чи буду я проти пробачити вас - знати нащо вам?
Донька сказала вчора чоловіку: мене ніхто не любить. На питання "чому ти так вирішила?" вона відповіла: "тому що ви постійно працюєте"...
Звісно, ми одразу її запевнили, що це не так, а потім, на жаль, продовжили працювати.
І що тут робити? Ми возимо її по-черзі кожного дня у розвивашку, тому що залишились без садочку. На це витрачається, приблизно, 5-ть годин на день, але ж дитині потрібно, у першу чергу, спілкування, тому що вона залишилась без всіх звичних речей і людей, окрім мами і тата. Після цього садочку, коли Аня повертається додому, вона вимушена лишитися сам на сам із собою, іграшками та мультиками, тому що ми дійсно вимушені працювати. У вихідні ми майже весь час присвячуємо сім'ї: прогулянки містом, морозиво, гойдалки, ігри з дитиною. Виявляється, що цього недостатньо, хоча вона знає і повторює сама, що ми її любимо, навіть якщо вона неслухняна; любимо, якщо вона злиться і кричить; любимо, якщо вона весела і сумна. Знає, навіщо ми працюємо: мама із татом заробляють грошики, щоб у нашої сім'ї було все необхідне і більше.
Чесно говорячи, не знаю, як правильно себе поводити. Напевно, спитаю у психолога.
Закриваєш очі і бачиш життя, яке залишилось. Вісім років. Приблизно половина, це відчуття того, що життя - не справжнє, а тимчасове, ніби можна буде прожити його наново. І так і виявилось. Немає цінності у тому, що ти робив, а є лише те, що існує саме у цю мить. Немає цінності життя - його не прийнято цінувати сьогодні. Не прийнято бути людиною, ніби то сором. Немає відчуття дому, а є лише ми - 8 істот, троє з яких вміють говорити. Немає відчуття часу: час тягнеться, як смола, але проходить миттєво. І зараз лише кінець зими, але занадто спекотно. Так пройдуть роки у сподіваннях, які не виправдовуються.
Мені вже не соромно, що я маю змогу відпочити, а хтось - ні. Але немає відпочинку від себе і думок. Лють змінюється байдужістю. Самотньо. Хочеться сповіді, але нема кому сповідатися.
Починаю торги: а що було б, якщо цього не сталося б. Передивляєшся фото і фіксуються не моменти, а дати: місяць до, 2 тижні до, тиждень до... А що би я робила, якщо би знала, що це - останній день спокою?
Пам'ятаю, як не хотіла вірити у те, що так станеться, хоча знала, що саме так і може статися. А що далі? В нас ще є час на життя? І що має сенс зробити, а що вже не допоможе? Як добре, що я встигла вилікувати всі зуби, але чи буде це мати сенс завтра?
Прямо зараз, у цю саму мить, летять бомби і хтось помре, якщо не цієї хвилини, то найближчим часом - точно. А тут лише цвіркуни і тиша, запах трави і пилу, але бомби є в голові, тому спокою немає. Я не знаю, з ким розмовляла в останнє, і боюся, що про деяких я навіть не дізнаюся. Хто буде тим, з ким я розмовляла в останнє? Чи буде ця втрата такою, яку можна просто прийняти, чи то буде той, чиїх дзвінків я зараз дуже боюсь, але ж хочу міцно обійняти? Хочу обійняти і мовчати про те, що втрачено, і те, що ніхто не поверне - час і життя.
Я вже не вірю в покаянні. Я впевнена, що кожен знайшов своє місце у війні, і є ті, хто дійсно задоволений приймати криваві ванни. А є герої. А є ті, хто чує цвіркунів, замість бомб.
Мені здається, що мій супротив вже не працює. Напевно, я не така сильна, і у мене немає стільки люті. Є безсилля. Дайте мені слухати цвіркунів, та не чути бомби у моїй голові, і не думати, що всі вони помруть.
Коли ми переможемо, то вулиці заповняться скаліченими людьми. Кожен навколо буде скалічений, навіть якщо він цілий. Ніхто не буде збереженим - ми всі будемо понівечені, і ніколи не вилікуємося.
Сподіваюсь, що ми будемо живі і ще здатні жити.
Півроку, як сталося те, в що я досі не вірю. Дивне таке відчуття: я була впевнена, що це може статися, на відміну від більшості моїх знайомих, для яких війна почалася не в 2014, а 2022, але я пам'ятаю свої відчуття: я не могла повірити, що це буде знов у моєму житті.
Що можна сказати... Агресії більше нема. Є сум, є жаль, біль став тупий, фоновий. Немає ненависті, а є лише відраза до росіян і до того, що вони наробили. Постійно думаю про то, що більшість цих людей була би жива зараз - це те, що нікому повернути неможна. І коли вдарені рашисти кажуть, що відбудують зруйновані і окуповані міста, то я бачу ці зруйновані і знищені життя, і відчуваю ще більшу відразу.
Думаю про те, що би ми робили, як би жили, якщо б не війна. Боюся, що це - на роки. Не хочу забувати про те, як було, але вже забуваю. Не хочу звикати до такого життя, але починаю звикати. Боюся, що буде, як із Луганськом, коли занадто довго чекали на повернення і перемогу, а потім це вже стало непотрібним, тому що ми прийняли нове життя.
Проживаючи кожен день, я думаю про те, що, може, через рік чи два саме цей день стане днем нашої перемоги, але зараз про це ми не знаємо. Але ж він буде, і це розуміння дає наснаги жити.
Ми ніколи не будемо нормальними більше. Ми всі понівечені війною. Тепер кожному будуть снитися мої луганські сни, але, ще страшніші: про вибухи, про бомби, про втечу, про хованки. Тим, хто не вдома, буде снитися дім, а на ранок - боліти. Тим, хто втратив, будут снитися вони, живі, тому що більше ніяк не зустрітися.
Я хочу бути сильною. Я хочу бути терплячою. Я хочу, щоб було життя. Я хочу, щоб сталося диво, і більше ніхто не загинув.
Страшно уявити, що ще півроку тому був Маріуполь, була Попасна, була Волноваха, було Рубіжне, був Северодонецьк, був Лисичанськ. Іх більше нема. Страшно уявити, що немає не просто квартир чи домів, а немає цілих міст - залишилися лише скелети, привіт. І поховані в руїнах досі там. І далі буде... Як це пережити, як це можна прийняти?
Хочеться прокинутися. Це не може бути правдою. Іноді мені здається, що я вже давно с'їхала із глузду, і те, що відбувається - мої галюцинації божевільного. Це не може бути правдою. Занадто страшно, щоб це було реальністю. Занадто незворотньо. Занадто не тільки для мене, але й для всіх
Сьогодні наша із чоловіком річниця - 12 років подружнього життя. А в мене ввечері на моєму ендометріозному після КР шві лопнула кіста, і назовні потекла темна бура кров. Я перелякалася ні на жарт. Ну, і в нашу річницю, замість прогулянки, ми поїхали у клініку невідкладної гінекологічної допомоги. На щастя, критичного немає нічого. Дали направлення на МРТ. Після обстеження будуть оперувати. Вот так мене півень в дупу і клюнув з операцією...
"Мамо, а коли мені буде п'ять років, війна вже закінчиться?"
Яки часи, такі і питання...
Закрий мені очі, щоб можна було відчувати.
Нехай всі сліпі, і ми будемо теж невідмінні.
Я хочу на волю і спати, і спати, і спати,
І чути, і жити, і пити коктейлі первинні.
У мене ще є трохи пороху, щоб відстояти
Свій біль і свій страх, свій вибагливий досвід і волю,
Свій розсуд, свій сенс, своє право курити й мовчати.
Немає патронів, нема запальнички і зброї.
Поїдемо в ніч, до весни, ну, хоча би до ранку.
Це все - про любов, але зовсім на неї не схоже.
Іще один день зачипляється в задану ланку
Безглуздо і мовчки. Вже досить. Ще скільки їх? Боже...
Закрий мені очі - вони вже болять. Так скажено
Хитає реальність, яка нереальна і хвора.
Чи збіглося так, чи то доля така навіжена?
Всі тіні були, як зірки, а тепер - як потвори.
Міцніше тримай і тримайся щосили за мене.
Нас знов наздогнав і закутав у саван, в обійми
Той липень, в якому у небі смерділо паленим,
І час зупинився, як куля, залишився в спині.
Давно вже пройшло, і здавалося, ніби забули
Комети і дим, вечори, алкоголь і комети.
І вмить розвело, розтрощило у щент, розімкнуло,
Розвело мости, збудувало паркан кілометрів
Закрий мене всю, щоб навколо була тільки тиша.
Нехай замовчать голоси, припиняться новини.
Я все проживу, і, якщо це потрібно, залишу.
Всі ті вечори, всі ті ранки, всі зорі і стіни.
Поїхали. Що ж... Вже були ці два тіжня. Минули.
Так само і ми вже минули звичайні і звичні.
Це все про тугу, про журбу, про здолання і кулі,
Які залишилися в спині, які не критичні.
добавлено спустя 29 минут
*Це все про тугу, про журбу, про здолання, про втрати і кулі
Мовчить. Закрийте вже рота.
Втопіться в своєму болоті.
Вдавиться своїми скрєпами.
Загиньте Донбаськими степами.
І кожному - кулю у скроню.
І кожному - цвях у долоню.
Нехай вам повітря не вистачить
Копати могили зкаліченим.
І кожному - страту десяту.
І кожному - болю у хату.
Нехай буде внутрішнім морем
Вам море із власної крові.
Чуми вам і вашому дому,
Щоб повною мірою, сповна.
Щоб вуха боліли від крику,
І жоден не дожив до віку.
Мовчить так, як звикли мовчати.
Мовчить і чекайте розплати.
Нехай буде вам в нагороду
Лягти у могилу холодну.
Весни без весни вам довічно.
Нехай вас у пекло покличуть.
І кожному - жаху нічного,
Який наяву загартован.
І кожному - свій тридцять третій,
І кожному - сина в пакеті.
І кожному - власне страждання,
Сторіччя ганьби й покаяння.
Мовчить. Це від вашого бога.
Ваш бог показав вам дорогу.
Тримайтесь чорти із чортами -
Це краще, що сталося з вами.
21 квітня 2022
В мене є мрія, напевно, найзаповітніша. Вона трохи фантастична, проте на то вона і мрія. Я мрію про те, що одним звичайним ранком росіяни прокинуться усією своєю "вєлікой страной", і до них, до всіх одночасно, миттєво дійде, що вони - тварюки.
Як в фільмах про апокаліпсис, їм стануть зрозумілі і Україна, і Грузія, і Чечня, і Сирія, і Осетія тощо. І наступить загальне божевілля. Росію захлисне крик жаху руських, які виколюють собі очі, аби не бачити, відрізають собі вуха, аби не чути, виривають брехливі язики, рублять руки, які тримали зброю, вішаються, стріляються і розкривають вени, аби це усвідомлення відпустило, тому що із ним неможливо жити. Руські кричать, волають та стогнуть від того, які вони є чудовиська. І все це - одночасно на всі 140 мільйонів.
Протягом тижня або двух вони масово калічать та вбивають себе, Кремль горить, кров затоплює вулиці. Судна ніч, яка на закінчується.
А потім наступає тиша, спокій. Пустими вулицями бродять чудом вцілівші москалі, сліпо- та глухонімі, спотикаючись через трупи тих, хто вкоротив собі віку. В повітрі пахне весною (саме весною, тому що це ж - руська весна). Догоряє остання георгіївська стрічка на советському якісному асфальті. А над цим всім "гордо рєєт" триколор (теж трохи заляпаний кров'ю).
А потім наступить мир, і Netflix зніме про це кіно. І буде прем'єра у 2023 році в українському дубляжі.
Сьогодні помер наш старенькій Шашлик. Йому було 16. Він з'явився у нас на початку наших із чоловіком відносин. Проїхав із нами весь шлях. З останньої подорожі, на жаль, не повернувся. Був справжнім другом, частиною родини.
Мій котик. Золотий кіт. Найкращий. Котик-пухнастий животик. Розумник. Красунчик.
Сумуватиму. Люблю
Коли тобі буде 15, і твої батькі стануть недолугими телепнями, то, можливо, ти долистаєш мою стрічку до цього допису, щоб зрозуміти, у який це час твоя мама стала такою нудною і несучасною, і прочитаєш головне: ти - найкраще, що сталося в нашому із татом житті.
Коли тобі буде 30 і ми не будемо встигати за твоїм ритмом життя, а в тебе не завжди буде вистачати часу, щоб навідати нас у вихідні, я сподіваюсь, що в важки часи прийняття важливих рішень, чи то особливі часи радості ти будеш впевнена у своїй неперевершеності, бо будеш знати, що ти - найкраще, що сталося у нашому із татом житті.
Ми будемо поруч стільки, скільки дозволить нам час, але ти завжди маєш пам'ятати, що, принаймні для двох людей, ти змінила цей світ на краще і стала цілим безмежним всесвітом, тому що ти - найкраще, що сталося у нашому із татом житті.
Анєчкє сьогодні 5♥️
Які імена Аня придумує своїм іграшкам:
Червона пташка Гудя
Маленьке кенгурятко Млу
Курча Тис
Жирафчик Ос
Зайка Рахунка
Боюся, що забуду ці шедеври.
Це не враховуючи більш зрозумілих білу і рожеву єдиноріжок - Сніжану та Анжелу, ведмідя Діму, ляльок Альбіну і Мотрю тощо
добавлено меньше минуты назад
*жирафчик Оч
На русском, потому что с благодарностью к россиянам.
У меня был студент в первый год моей работы. Мне было 19. Большинству из них на тот момент было 18
добавлено спустя 24 минуты
На русском, потому что с благодарностью к россиянам.
У меня был студент в первый год моей работы. Мне было 19. Большинству из них на тот момент было 18. Ага, были времена...
Он был, как говорят, проблемным: нарушитель дисциплины, бунтарь и т л. Иногда употреблял лёгкие наркотики, само собой, алкоголь. Не буду рассказывать сказки о том, как я его "перевоспитала", т к это неправда, но изменения в нем точно случились. Он меня слушал, уважал, перестал дерзить "заслуженным" педагогам, употреблять в стенах училища. Начал даже учиться по-немногу, хотя это был уже последний курс. "Заслуженные" диву давались: как вам, Катерина Игоревна, удалось с ним совладать? Мы за 3 года не смогли, а мы ведь - "заслуженные". А тут какая-то девочка без году неделю в педагогике, и такое чудо. Я говорила, что не нужно человеку говорить, что он дебил, потому что вести себя он будет, как дебил - это был тот самый случай. "Заслуженные" мне не сильно верили, и большинством решили, что мальчик просто влюблен в эту девочку, а вовсе не в профпригодности дело.
На 14 февраля он мне подарил каравай с повидлом. Он тогда подрабатывал на хлебозаводе, и принес каравай специально для меня, замотанный в пищевую плёнку, который выпекал в печи сам. Каравай был очень большой, а повидла в нем было больше, чем теста. Этот каравай и шишка от другого студента этой же группы так и остались самыми дорогими для меня подарками из тех, что я получала за 15 лет работы преподавателем.
Потом он выпустился. Потом я училась в Киеве, а он служил в этот же период в Десне. Попросил приехать к нему, когда лежал в лазарете. Я приехала. На КПП сильно удивились, когда узнали, что я не сестра и не девушка, а, как они сказали, классуха. Молоденький солдатик так и сказал с улыбкой: "в первый раз вижу, чтоб классуха в армию приезжала".
Был период, когда мы с ним работали вместе в том самом училище, которое он закончил. Иногда встречались в неформальной обстановке с друзьями. Мой муж, мои друзья были знакомы с ним.
После отъезда из Луганска мы списывались редко, но, в принципе, поддерживали связь. Он женился. У него родилась дочь. Прекрасная и любящая семья. Из него получился отличный отец.
На днях узнала, что год назад он погиб. С другой стороны. Принудительная мобилизация в лэнэрэ. Жена получила за него медаль.
Его звали Стасом. Перед этим был Андрей - друг юности, отличный парень, тоже отец дочери. Не знаю, дали ли жене Андрея медаль.
Ты день за днем познавал этот мир:
Встал, пошел, побежал.
Декабрь в объятиях теплых квартир.
Подарок под елкой лежал.
Ты был так счастлив!
Игрушечный меч!
Воздух разрезал клинок.
Сильным расти, чтобы маму беречь.
С Новым Годом, сынок!
Шпионы тебя сделать геем хотят,
Но нас они не нагнут.
Ведь наши ракеты до них долетят
За считанных 20 минут.
Вся жизнь впереди! Скоро будет весна!
За ней последний звонок.
Солнце смеется и шепчет Луна.
С Новым счастьем, сынок!
С Новым годом! С Новым годом!
Не сдадимся мы уродам!
С Новым счастьем! С Новым Счастьем!
Окропим снежок причастьем!
Вот и повестка. Не нужен билет
На поезд в чужую страну.
Берцы и каску, и бронежилет
Надо купить пацану.
Слезы застыли в холодной земле.
Скоро завянет венок.
Полная рюмка стоит на столе.
С Новым годом, сынок!
#rainbowbaby добавлено меньше минуты назад
Сьогодні у світі відзначається день райдужної дитини, день дитини-веселки.
Це символ того, що після найсильнішої зливи обов'язково з'явиться райдуга.
Дитина-веселка - це здорова дитина, яка народилася після втрати вагітності на будь-якому терміні чи втрати немовля в неонатальному періоді.
В розвинутих країнах втрата вагітності навіть на самому початку за рівнем стресу батьків прирівнюється до втрати народженої дитини. Існують групи психологічної підтримки для батьків, які у наших реаліях, в глобальному сенсі, тільки-но почали з'являтися. А ще, я чомусь впевнена, в тих самих країнах лікарям вистачає тактовності не казати: "молода - народиш ще".
Я дізналася про те, що чекаю на веселку вже на пізньому терміні вагітності. В нашому суспільстві не прийнято говорити про втрати, і, в певній мірі, мені цього свого часу не вистачало. Максимальна підтримка, зазвичай, на яку ти можеш розраховувати - це питання від малознайомої людини: "Скільки можна тягнути? Чому не народжуєте?". Саме тому на такі питання я стала відкрито казати про свої втрати, чим ставила того, хто запитує, у доволі незручне становище. Саме тому я сама ніколи не задаю такі дурні питання.
Після втрати дитини все, що оточує людину, яка переживає втрату - це відчай, біль, глибоке почуття провини, тому, якщо не знаєш що сказати, просто обійми і помовчи. І не треба ніяких "все буде добре".
Мене врятувала моя веселка. Тепер я можу, згадуючи про свої втрати, не відчувати біль. Але подекуди зустрічаються люди, які питають про "колизадругим". Я думаю, питають, тому що так прийнято у нашому суспільстві. Саме тому на такі питання я, найчастіше, відверто кажу про ЕКЗ, чим ставлю їх у незручне становище.
Цей пост для тих, хто задає незручні питання.
Але більш за все, цей пост для тих, хто чекає на свою веселку. Я тебе розумію. Я тебе обіймаю. І я нічого не буду питати.
Про перехід на українську з російськомовною дитиною.
Ми розмовляємо в сім'ї українською вже трохи більше року. Коли перейшли на українську, Ані було 4. В неї був дуже гарний словниковий запас з російської. Українську вона розуміла, дивилася час від часу мультики, вивчала віршики та пісні української. Основа мова спілкування - 100% російська.
Аня опанувала українську так, щоб вільно спілкуватися і не плутати слова, за, приблизно 3 місяці. Зараз 90% контенту, який вона отримає вдома - український. Книжки - виключно україномовні. Навіть російськомовні книжки, на кшталт Незнайка, я знаходжу в українському перекладі. Рік тому Аня трохи починала читати російською та українською. Зараз читає українською. Російською читати не вміє - плутається в літерах. Словниковий запас українською в неї дуже багатий. На питання бабусі з Луганську (спілкуються російською), якою мовою Ані зручніше розмовляти, Аня сказала, що українською. Оточуюче середовище, здебільшого, на жаль, російськомовне, але це не впливає на якість володіння обидвома мовами.
Теорія про те, що перехід на українську буде складним для дітей, провалилася. Як я і казала, перехід на українську - це проблема батьків, а не дітей. Діти швидко адаптуються.
P.S: днями Аня сказала, що "Батько наш Бандера" - це весела пісня. Я здивовано запитала, чому це. Вона відповіла, тому що там співається "москалі тікали - аж лапті губили, а наші за ними постріли били". Які часи - такі веселощі.
Росіяни, будьте прокляті за наших дітей.
Перед сном бажаю Ані хороший сон.
- Бажаю, щоб тобі наснилася країна Мрій.
- Це та країна, де збуваються мрії?
- Да, саме так.
- Якщо я би потрапила в таку країну, то загадала би, щоб ми повернулися в Одесу, і щоб ніколи не було війни.
Аня 5 років
- Бажаю тобі сьогодні сон про дванадцятьох феєчок, які прилетять виконати твої бажання.
- Що, дванадцять бажань?
- Ага.
- А в мене немає стількох бажань. В мене є лише одне.
- Яке?
- Щоб ми повернулися в Одесу, і щоб не було моск*лів.
І правда, про що має мріяти п'ятирічна дитина...
Бажання, від яких стає боляче, але вони у нас спільні.
добавлено меньше минуты назад
Аня (5 років): Мамо, я буду мером Одеси.
Мама (Луганський націоналіст зі стажем): Гаразд. В мене до вас питання, пане мер. Що ви плануєте зробити для того, щоб покращити місто?
-Аня (5 років): Хм... прогнати москалів.
Аня (5 років): А тепер ти, мамо, будеш мером.
Мама (Луганський націоналіст зі стажем): Гаразд. Я буду мером Луганську.
Аня (5 років): Пане мер, в мене до вас є питання. Що ви плануєте зробити для того, щоб покращити місто.
Мама (Луганський націоналіст зі стажем): Думаю, треба прогнати москалів і прибрати.
Аня (5 років): Кого прибрати?
Мама (Луганський націоналіст зі стажем): Сміття на вулицях.
Аня (5 років): Може... краще росію? А?
Мама (Луганський націоналіст зі стажем): Ідеально. Будете моїм радником.
добавлено спустя 10 минут
Діло було в трамваї. Ані 4 роки.
Аня: Ми їдемо в траНваї.
Тато: Правильно говорити "в траМваї".
Аня: Ні! В траНваї!
Тато: Анечка, "траНвай" кажуть лише неосвічені люди, які нічого не розуміють. Знаєш, хто нічого не розуміє? (очікувана відповідь: хто не вчиться, не читає тощо)
Аня: Да.
Тато: Хто?
Аня: Росіяни...
* Комментарии разрещены только автору дневника
